Про необхідність зміни парадигми публічного обговорення воєнних дій

Попри мою абсолютну і незмінну повагу до принципу свободи слова, хотів би зазначити, що в контексті «миротворчих» зусиль» адміністрації Трампа, які поки що не досягли успіху, а також на тлі мінливої динаміки суспільних настроїв у США щодо продовження допомоги Україні, вважаю було б доцільно змінити підхід до публічного обговорення воєнних дій

На мою думку, це повинно стосуватися і нас, і партнерів. Поясню, чому.

Не хочу принижувати очевидний професіоналізм багатьох авторів та авторитет видань, що висвітлюють події, пов’язані з російською агресією проти України, і, до речі, ЗМІ мають повне право на свою інтерпретацію ситуації. Утім, у надто швидкісному світі споживачі інформації не завжди встигають з різних причин охопити її спростування, наведене іншою стороною, що в свою чергу не дозволяє читачам сформувати адекватну думку щодо тих чи інших подій.

Звісно, присутність критичного мислення у «часи пост правди» - не розкіш, а життєва необхідність задля спроможності хоч якось відрізняти чорне від білого, добро від зла, моральність від лицемірства. Утім, якщо поставити риторичне запитання: чи кількість людей, здатних до критичного аналізу, є більшою у порівнянні з тими, хто подібної здібності не має, то відповідь необов’язково буде надто втішною.

Тож, як на мене, і з нашого, і з боку партнерів, є занадто багато публічності щодо воєнних дій і рішень, котрі пов’язані з їх забезпеченням. Переконаний: є речі, які не варто сьогодні робити предметом загального обговорення. Маю цілий ряд таких прикладів, але наведу кілька з досвіду комунікаційної стратегії НАТО за часів екс - генсека Єнса Столтенберга та багатьох інших західних діячів. Чи треба було повідомляти путіна про ліміт щодо допомоги України? Чи була необхідність казати про свої червоні лінії або про те, що країни НАТО ніколи не будуть на території України? Чи потрібно було зазначати про обмеження на використання західної зброї для ураження цілей на території росії? А вже ж такої інформації було цілком достатньо для кремля, щоб спроектувати свої дії.

Згадаємо, як на початку 2024 року президент Франції Емманюель Макрон ініціював надіслати західні військові підрозділи до України, тим самим створивши стратегічну невизначеність для путіна, який був би змушений думати, що з боку Заходу можливі реальні дії для захисту України. Чому на початку повномасштабної війни подібні ініціативи апріорі не розглядалися? Невизначеність та слабкість політичної волі з боку лідерів Заходу тоді зробили свою погану справу і вплинули на сьогодення, коли на четвертому році агресії кремлівський диктатор має чітке переконання, що ніякі західні бойові підрозділи не з’являться в Україні, як не буде ніяких дій і щодо «закриття неба» над нею.

А отже навряд чи нинішній етап обговорення питання про можливість відправлення в Україну «сил заспокоєння» після примарної перспективи припинення вогню радикально вплинув на кремль щодо оцінки ситуації, пов’язаної з війною або щодо зменшення бажання путіна продовжувати нищити Україну .

Для мене висновок є очевидним: треба негайно змінювати парадигму: замість того, щоб дозволяти путіну керувати ситуацією через страх, шантаж України та її партнерів ядерною зброєю й іншими погрозами, треба взяти управління ситуацією в свої руки та примусити його боятися намірів і дій анти путінської коаліції. Шанси ще є, пори те, що втрачено багато часу, і, навіть попри шторм, в який зайшов великий американський корабель.

Володимир Кузьменко